Становлення сільських рад у 20-30-х рр. ХХ ст.

Друк

Марина Мельник,
начальник відділу
інформації та використання документів
Державного архіву Миколаївської області,
магістр державного управління

 

Після відновлення радянської влади на Україні у березні–квітні        1920 року пройшли вибори до місцевих рад. У селах, селищах та хуторах ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів створювались з розрахунку один депутат на 100 жителів, але не менше 5 і не більше 50 депутатів на кожне поселення, строк повноважень депутатів становив 3 місяці [1]. Враховуючи, що сільради об’єднували населені пункти з розрахунку 300-400 осіб населення на сільраду, то до її складу входило, як правило, 5 осіб. При сільрадах створювались і діяли секції: земельна, культурно-просвітницька, фінансова, адміністративно-господарська,  санітарна  та благоустрою. Постановою ВУЦВК та РНК «Про залучення сільрад та волвиконкомів до проведення натурподатку» від 11 квітня 1922 р. місцеві податкові органи, організовані у 1921 р., були розформовані і на сільради було покладено обов’язки та відповідальність за укладанням списку платників, стягненням податку, наглядом за виконанням податку та примушенням платників до його здачі під загальним керівництвом продорганів [2].

На початку 1923 року змінився адміністративно-територіальний поділ України: на базі ліквідованих повітів і волостей створені округи та райони, укрупнені всі адміністративно-територіальні одиниці, у тому числі і сільські ради, де кількість населення повинна була нараховувати не менше тисячі жителів [3], причому населені пункти, об’єднувані сільрадою, знаходились на відстані не більше 3-6 верств від неї. Зменшення циз показників допускалося лише в разі створення національних адмінодиниць – сільрад та районів, де переважна кількість жителів не належала до української національності. На території Херсонської губернії, до складу якої входила більшість населених пунктів нинішньої Миколаївської області, виконання цих умов у багатьох випадках було складним як через вкрай неравномірну щільність населення (75,5 жителей на 1 кв. в. у Балтській окрузі та 30,2 жителя на 1 кв. в. у Херсонській), так і внаслідок неоднакової кількості населених пунктів, що були об’єднані однією сільрадою за вказаною ознакою (2,5 населених пункти на 1 сільраду у Балтській окрузі порівняно з  показником 4,5 – у Херсонській та 5,5 – в Одеській окрузі). Крім того, необхідно було врахувати умови зв’язку, національний склад мешканців, матеріальний стан окремих населених пунктів та ін. Незважаючи на вказані несприятливі умови організацію сільрад було визнано порівняно успішною. Так, наприклад, при загальній кількості сільрад 1079, усього 5% охоплювали населені пункти з кількістю жителей менше 1000. У більшості випадків сільради були розподілені більш-менш рівномірно: у Балтській окрузі на сільраду припадало у середньому 2533 жителя, в Єлисаветградській – 2317, у Миколаївській – 2335, в Одеській – 2405, у Первомайській – 2404, у Херсонській – 2713. Після реформи сільради дістали функції та повноваження колишніх волвиконкомів.

На ІV сесії ВУЦВК VIІІ скликання від 19 лютого 1925 р. було прийнято резолюцію “Про низове районування”, якою було визнано правильною проведену роботу з корегування низового районування як у цілому, так і в частині виділення самостійних національних адміністративно-територіальних одиниць. Ставилось завдання терміново провести роботу з поширення мережі сільрад шляхом виділення у сільради населених пунктів, що мають 1000 та більше жителей, а також для національних меншин – 500 жителей; у виключних випадках з дозволу окрвиконкомів дозволено організовувати сільради в населених пунктах з 500 жителями, якщо до інших центрів сільрад відстань більше 5 верств. Надаючи національним меншинам можливість розвивати свої культуру та мову, визнано необхідним надалі створювати окремі національні райони та сільради [4]. На виконання завдань уряду на території Миколаївської округи були проведені певні зміни. Так, постановою ВУЦВК та РНК УСРР “Про створення на території Одеської губернії Ландауського району” від 30 квітня 1925 р. на території округи було створено новий Ландауський район з переважаючим німецьким населенням з центром у колонії Ландау у складі: Зульцької, Йоганестальської, Карлсруеської, Катеринентальської, Ландауської та Шпеєрівської сільрад Варварівського району Миколаївської округи та Рорбаської, Вормської та Роштадської сільрад Березівського району Одеської округи [5]. Якщо у травні 1925 р. у Миколаївській окрузі налічувалось 9 районів та 141 сільрада (у Вознесенському районі – 25 сільрад, в Очаківському районі – 10, у Варварівському – 12, у Ландауському – 11, у Миколаївському – 24, у Новоодеському – 11, у Привільнянському – 18, у Новобузькому – 20, у Володимирівському – 10) [6], то вже у червні того ж року на засіданні Миколаївської округової адміністративно-територіальної комісії (протокол № 4 від 4-5 червня) було запропоновано організувати 160 сільрад, з них національних – 35 (з них німецьких – 14, молдавських – 6, єврейських – 3, білоруських – 1, болгарських – 1, російських – 10), тобто ліквідувати  6 сільрад і створити 25 нових [7].

У 1926-1929 рр. сільським радам – найчисленнішим органам влади –приділялася велика увага. Курс на колективізацію сільського господарства висунув як одне з першорядних завдань радянського будівництва подальше зміцнення сільських Рад, адже саме вони „очолили боротьбу за соціалістичне перетворення сільського господарства, за ліквідацію куркульства як класу”. [1, С. 400]. З цією метою у вересні 1926 р. ВУЦВК і РНК УСРР було затверджено інструкцію про роботу комісій сільських рад [8]; у  жовтні 1927 р. – нове „Положення про сільські Ради” [9], яке значно збільшувало повноваження сільрад, надавало їм адміністративно-господарських та фінансово-бюджетних прав. Рішеннями Х Всеукраїнського з’їзду Рад сільрадам були надані самостійні бюджети або прибутково-видаткові кошториси. До компетенції сільських Рад належали всі організаційні, адміністративні і фінансово-податкові питання, керівництво сільським господарством, місцевою промисловістю і торгівлею, регулювання і охорона праці, культурно-виховна робота тощо, а також виконання нотаріальних функцій і реєстрація актів громадського стану. Положення значно розширило права сільрад у галузі землекористування та землеустрою, віднесло до їх компетенції розгляд спорів між трудовими землеробськими господарствами та їх членами, що раніше вирішувалися судово-земельними комісіями і судами.

Значно посилилось керівництво сільрад земельними громадами після  введення у грудні 1929 р. „Положення про сільськогосподарські наради при сільських Радах” [10]. Згідно з положенням сільськогосподарські виробничі наради мали розробляти та здійснювати заходи, спрямовані на соціалістичну перебудову сільського господарства свого району (створення радгоспів, колгоспів, МТС, виробниче кооперування тощо). На наради покладалася також робота з розширення посівних площ, підвищення врожайності, розвитку тваринництва. Сільради практично керували земельними громадами, проводячи у життя курс партії на суцільну колективізацію: всі протоколи земельної громади та її правління розглядались на засіданні президії сільради і затверджувались нею або скасовувались.

На початку 1930-х років роль сільських рад зводилась до „енергійного очолення колгоспного руху, мобілізації активності і спрямування творчості широких батрацько-бідняцьких мас для перебудови всього життя села на соціалістичній основі” [11]. Основним змістом роботи сільрад стало складання виробничих планів колгоспів та їх здійснення, посилення процесів усуспільнення, правильна організація праці та нагляд за виконанням колгоспами усіх їх зобов’язань перед державою (хлібозаготівлі, контрактації, податків тощо). За новим „Положенням про сільські Ради”, прийнятим ВУЦВК 1 липня 1931 р. [12], сільради утворювались, як правило, в кожному селі, крім дрібних населених пунктів, об’єднуваних в одну сільську раду. Положенням було передбачено розпуск сільради, яка „перекручувала політичну лінію або систематично не виконувала державних завдань”. Таким чином, сільські ради цілком залежали від районних та міських рад, яким були підпорядковані, і діяли лише за їх вказівками, не маючи права на самостійне вирішення місцевих питань. Особливо це помітно при вивченні документів щодо голодомору 1932-1933 рр.: відповідальні за виконання планів хлібозаготівлі, члени сільрад в разі нестачі ризикували не лише посадою або партквитком, але й свободою.

Постанова ЦВК СРСР від 27 травня 1934 р. [13] зазначила необхідність подальшого посилення організаційно-масової роботи сільрад шляхом збільшення кількості секцій та створення в усіх установах, колгоспах, радгоспах, МТС, де був хоча б один депутат Ради чи кандидат у депутати, депутатські групи, які мали об’єднувати навколо себе радянський актив. При сільрадах діяли, як правило, такі секції: рільництва, тваринництва, культури та охорони здоров’я, заготівель і торгівлі, фінансова, шляхів і зв’язку, благоустрою, революційної законності, оборонна. Контроль за роботою сільрад здійснювали в цей час новостворені обласні ради. У 1933-1934 рр. в усіх областях були проведені обласні з’їзди голів сільрад разом з представниками секцій, депутатських груп і низового радянського активу. [1, С.49]

Конституція УРСР 1937 р. перетворила ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів у ради депутатів трудящих, замість пленумів було встановлено сесійний порядок діяльності місцевих рад, секції змінили на постійні комісії при радах. Сільради звільнили нарешті від податкових та заготівельних функцій, що створило сприятливі умови для зосередження уваги на питаннях сільськогосподарського виробництва, культури та благоустрою сіл. За Конституцією УРСР виконкоми рад безпосередньо підпорядковувались як раді депутатів трудящих, що їх утворила, так і виконкому вищестоящої ради. Цей принцип „демократичного централізму” повністю виключав можливість місцевої ініціативи і забезпечував обов’язкове виконання рішень центрального керівництва. Крім того, місцеві органи влади постійно перебували під наглядом та жорстким контролем з боку місцевих органів КП(б)У, які буди створені і діяли у кожній адміністративно-територіальній одиниці паралельно з Радами. Так, у резолюції ХV з’їзду КП(б)У, що відбувся у травні 1940 р., було чітко вказано: „З’їзд зобов’язує райкоми, міськоми і обкоми КП(б)У організувати повсякденне керівництво місцевими Радами депутатів трудящих, добиваючись поліпшення їх діяльності...” [1, С. 520-523]. Таким чином, сільські ради цілком залежали від районних та міських рад, яким були підпорядковані, і діяли лише за їх вказівками, не маючи права на самостійне вирішення місцевих питань; будь-яка ініціатива, не узгоджена з вищими органами влади та партії, жорстоко каралась.

Підтвердження вищевикладених тез знаходяться у документах сільських рад довоєнного періоду (близько 150 фондів), які знаходяться на зберіганні у Державному архіві Миколаївської області.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

  1. Історія держави і права Української РСР (1917-1960). - К., 1961. - С. 173.
  2. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского Правительства Украины, 1922, № 17, ст. 279.
  3. Основные принципы нового административного деления// Бюллетень НКВД УССР.- 1922. - № 9. - Ст. 8.
  4. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства Украины, 1925, № 13-14, ст. 99.
  5. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства Украины, 1925, № 24, ст. 178.
  6. ДАМО, Ф.р-161, оп.1, спр. 205, арк. 139-141.
  7. Там саме, арк. 284.
  8. ЗУ УСРР, 1926 р., № 58, ст. 384.
  9. ЗУ УСРР 1927 р., № 47-48, ст. 212.
  10. СУ СССР 1929 г., № 87-88, ст. 865.
  11. СЗ СССР 1930 г., № 7, ст. 85.
  12. ЗЗ УСРР 1931 р., № 31, ст. 242.
  13. ЗЗ СРСР 1934р., № 31, ст. 234.
 

Анонси

Пошук

Посилання

Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер