У першій половині 1944 року на теренах Правобережної України розгорнулися жорстокі бої, що зайняли значне місце в історії Великої Вітчизняної війни. Ця частина України мала неабияке політичне та економічне значення – тут було розташовано багато великих промислових та адміністративних центрів, таких як Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Кіровоград, Миколаїв. Саме звільнення цих міст виводило наші війська до Польщі, Чехословаччини, Румунії.
4, 5 та 6 березня перешли у наступ 1-й, 2-й, та 3-й Українські фронти, а 15 березня – війська 2-го Білоруського фронту. Визвольні наступальні операції (березень-травень 1944 р.) включали: Проскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Березнегувато-Снігурівську, Поліську, Одеську та Кримську операції.
У визволенні Миколаївської області брали участь 2-й та 3-й Українські фронти [1].
На початку березня командування 3-го Українського фронту готувало операцію у районі Березнегувате-Снігурівка силами 8-ї гвардійської армії під командуванням генерал-полковника В.І.Чуйкова і кінно-механізованої групи під командуванням генерал-лейтенанта І.О.Плієва.
6 березня 1944 р. війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р.Я.Малиновського форсували р. Інгулець. Солдатами 212 танкового полку під командуванням майора Г.Г.Машкова від окупантів одним з перших було звільнено с. Троїцько-Сафонове (7 березня 1944 р.) [2]. Вже 8 березня воїни 9-ї гв. кавалерійської дивізії зі сходу, 4-го гвардійського механізованого корпусу – з північного сходу і 30-ї кавалерійської дивізії – з півдня та південного заходу підійшли до околиць Нового Бугу і в результаті бойового наступу звільнили місто від нацистських загарбників.
9 березня бригади 23-го танкового корпусу генерал-лейтенанта Ю.Г.Пушкіна діяли злагоджено, та добою раніше плану єдиним ударом визволили Казанку. Цього ж дня військовими 4-го мехкорпусу під командуванням Т.І.Танасчишина було звільнено районний центр Баштанку [3].
Для посилення фронту оточення, зранку 11 березня 1944 р. генералу Плієву було підпорядковано ще 23-й танковий корпус генерала Ю.Г.Пушкіна.
У цей час війська 28-ї армії генерал-лейтенанта О.О.Гречкіна форсували Дніпро у районі Берислава та Каховки, відтиснувши частини військ противника на захід та північний захід, почали просуватися у напрямку Херсону. Зі сходу форсували ріку Інгулець, 13 березня 1944 р. визволили місто Херсон, яке на той час перебувало у складі Миколаївської області.
Бойові дії з 6 по 17 березня включно, що проходили від Кривого Рогу до Південного Бугу, увійшли в історію як Березнегувато-Снігурівська операція. За ці дні березня вщент було розгромлено 6-ту німецьку армію під командуванням генерал-полковника Холлідта.
15 березня першими до Нової Одеси вийшли війська 46-ї армії. 394-а стрілецька дивізія оволоділа центром міста, східну частину міста зайняла 4-а гвардійська стрілецька дивізія, невдовзі підійшла до міста 79-а гвардійська стрілецька дивізія 8-ї гвардійської армії. 18 березня 1944 р. війська 46-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта В.В.Глаголєва звільнили Нову Одесу [4].
Після взяття Нової Одеси, почали форсувати Південний Буг у напрямку до сіл Ковалівка та Андріївка 40-а гвардійська стрілецька дивізія (командир генерал-майор Г.Ф.Панченко), 79-а гвардійська стрілецька дивізія (генерал-майор Л.І.Вагін), 27-а гвардійська дивізія (генерал-майор В.С.Глєбов), 39-а гвардійська дивізія (полковник В.М.Штриголь), 88-а гвардійська дивізія (генерал-майор Б.Н.Панков) та частини 74-ї гвардійської стрілецької дивізії (полковник Д.Є.Баканов). Загальне керівництво операцією здійснювали командири генерал-лейтенант Глаголєв та генерал-полковник Чуйков. Противник розуміючи, що Ковалівский плацдарм відкривав військам 3-го Українського фронту ворота до Одеси, здійснював запеклі контратаки. Бої тривали до 26 березня, вони відзначалися великою напругою та особливим героїзмом. Учасники подій свідчили, що річка була червоною від крові, а с. Ковалівка нагадувало одну велику рану. Важко переоцінити значення Ковалівсько-Андріївського плацдарму, адже тут були зосереджені сили двох армійських корпусів противника. За неофіційними даними тут полягло більше 6000 наших солдат, багато з них залишилися невідомими, не знайденими [5].
19 березня почалися бої на підступах до Миколаєва, який був опоясаний чотирма кільцями протитанкових ровів, окопами, мінними полями. Стрімко прорватися в портове місто було неможливо.
Йшла напружена підготовка військ 28-ї та 5-ї ударної армій до вирішального штурму Миколаєва.
Бої за Миколаїв вели війська трьох армій: із півдня наступала 28-а армія генерал-лейтенанта О.О.Гречкіна, зі сходу – 5-а ударна армія генерала В.Д.Цвєтаєва, а з північного сходу – 6-а армія генерала І.Т.Шлеміна, а також 384-й окремий батальйон морської піхоти Чорноморського флоту під командуванням К.Ф.Ольшанського, частини сил 23-го штурмового авіаполку під командуванням майора І.І.Трушина, 11-го винищувального авіаполку майора К.Д.Денисова.
Ще 10 березня 1944 р. літаки 23-го штурмового та 11-го винищувального авіаполку наносили штурмовий удар по стаціонарному Миколаївському аеродрому, де знаходилася значна кількість літаків противника, що заважали проходженню уперед 3-го Українського фронту [6].
Під час наступу на Миколаїв в ніч на 26 березня на територію Миколаївського морського порту було сплановано висадку десанту: 55 моряків з 384-го батальйону морської піхоти і 12 саперів однієї з частин 3-го Українського фронту. Десант, командиром якого був старший лейтенант Костянтин Федорович Ольшанський, мав відтягнути на себе частину сил ворога, відволікти від основних бойових атак, що планувалися провести для визволення міста.
Десантники з місцевим провідником А.Андрєєвим зробили висадку на вісімнадцятому причалі зірваного порту й зайняли контору елеватора. Вранці зав’язався бій. Ольшанці протягом двох діб відбивали атаки окупантів, при цьому знищивши 2 ворожі танки і біля 700 солдат і офіцерів противника. Цим вони посіяли паніку у тилу ворога, але й особисті втрати були значними – 41 убитий і кілька важкопоранених. Із усього складу десанту залишилося живими 12 осіб. Мужній десант утримував маленький плацдарм аж до підходу частин 28-ї армії [7].
27 березня жорстокий бій розгорнувся й на околицях Миколаєва. Подолавши протитанковий рів, увечері 27 березня полки дивізій повільно, але наполегливо, крок за кроком, все ближче просувалися до міста. Першими на його околицю увірвалися бійці 148-го гвардійського стрілецького полку під командуванням П.І.Синенка. Батальйони майорів І.М.Остапенка і П.Д.Синчинова наполегливо проривались уперед. Діючи енергійно і рішуче, командири відділень старший сержант П.Кошевенко, сержанти Н.Морозов, І.Баранов, молодші сержанти В.Чернишов, А.Маврін, рядовий А.Суворов проявили майстерність у веденні визвольних боїв [8].
В ніч на 28 березня 61-а гвардійська і 243-я стрілецькі дивізії 6-ї армії під сильним вогнем противника на підручних засобах форсували Інгул і в 3 години ночі з півночі ввійшли у Миколаїв.
Гвардійці 150-го полку, увірвавшись на північно-східну околицю міста, рішуче громили ворога. Успішно діяли бійці відділень старшого сержанта В.Гурєва і сержанта П.Ватуліна. 152-й полк, долаючи опір, у взаємодії з 150-м полком тіснили відступаючого ворога до Південного Бугу.
99-й окремий гвардійський мотоциклетний батальйон під керівництвом капітана С.Суботіна, скориставшись тим, що серед притиснутих до ріки окупантів почалася паніка, швидко атакував ворога, і відкинувши його, переправився на західний берег Бугу. Підрозділ саперів 55-го окремого гвардійського саперного батальйону своєчасно знешкодили заряди вибухівок, встановлених ворогом на мосту. По захопленій переправі через Південний Буг хлинули частини 28-ї і 5-ї ударної армії.
На ранок 28 березня з’єднання 3-го гвардійського корпусу генерала Бєлова і 37-го генерала Горохова, 5-ї ударної і 28-ї армій повністю оволоділи містом. Після цього війська лівого крила 3-го Українського фронту, форсуючи Південний Буг, зав’язали визвольні бої на підступах до Очакова [9].
За героїзм, проявлений під час визволення Миколаївщини, Указом Верховного Головнокомандуючого 11-ти з’єднанням і частинам було присвоєно почесне найменування «Миколаївський»: 86 гв. стрілецькій дивізії (командир полковник В.Соколовский), 108 гв. стрілецькій дивізії (командир полковник С.Дунаєв), 1-му укріпленому району (командир полковник С.Нікітін), 384-му окремому батальйону морської піхоти (командир майор Ф.Котанов), 2-му гв. мехкорпусу (командуючий К.Свиридов), 99-му окремому гв. мотоциклетному батальйону (командир капітан С.Суботін), 92-му гв. корпусному артполку (командир полковник П.Коннов), 38-му окремому лінійному батальйону зв’язку (командир полковник П.Андрєєв), 282-му окремому авіаполку зв’язку (командир полковник Биков), 23-му штурмовому авіаполку і 11-му гв. винищувальному авіаполку. Вісім з’єднань були нагороджені орденом Червоного Прапору, чотири з’єднання – орденом Суворова 11-го ступеню [10].
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 р. за мужність, відвагу та героїзм у боях проти німецько-фашистських загарбників весь загін моряків 384-го батальйону морської піхоти був приставлений до вищої урядової нагороди СРСР – звання Героя Радянського Союзу [11]. Їх провідник, місцевий рибалка А.І.Андрєєв звання Героя був удостоєний 8 травня 1965 р. [12].
Зразки великої відваги у жорстоких боях за місто виявили сотні воїнів. У лавах військових з’єднань воювали цілі полки й дивізії, сформовані із осіб різних національностей. За мужність, проявлену в боях при визволенні Миколаївщини, звання Героя Радянського Союзу удостоєні понад 100 осіб і кільком з’єднанням і частинам Червоної Армії були присвоєні найменування «Новобузьких», «Вознесенських», «Первомайських».
Звільнивши Миколаївщину, війська Українського фронту продовжили звільнення населених пунктів на правому березі Південного Бугу та Північного Причорномор’я.
Навічно зберігатиметься у серцях миколаївців світла пам’ять про тих, хто боровся, і тих, хто загинув смертю хоробрих за свободу і незалежність наших земель.
Список використаних джерел:
1. Конотопенко Я.І. Від «Барбадоса» до «Терміналу» 1941-1945. Погляд крізь роки. – Миколаїв: видавництво «Шамрай», 2010. – С. 95-96.
2. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО) ф. Р-5714, оп. 1, спр. 186, арк. 106-133.
3. ДАМО, ф. Р-5714, оп. 1, спр. 105, арк. 2-21.
4. ДАМО, ф. Р-5714, оп. 1, спр. 49, арк. 83-92.
5. ДАМО, ф. Р-5714, оп. 1, спр. 106, арк. 9-13.
6. Газ. «Южная правда», № 35, 26 березня 1994, С.2.
7. ДАМО, ф. 6120, оп. 1, спр. 12, арк. 1-9.
8. Газ. «Південна правда», № 74, 27 березня 1984, С.2.
9. Гвардійський Миколаївсько-Будапештський. Бойовий шлях 2-го гвардійського механізованого корпусу. - Москва, 1976. – С. 106-110.
10. Касьяновський В. Звільнення країни від німецько-фашистських загарбників. Історичний нарис. – Миколаїв: Атол, 2004. – С. 37-38.
11. ДАМО, ф. П-10, оп. 1, спр. 228, арк. 2-4.
12. ДАМО, ф. Р-2874, оп. 1, спр. 84, арк. 34-35.