Г.А. Іванова,
провідний спеціаліст відділу інформації
та використання документів
Державного архіву Миколаївської області

       Кенігсберги – одна з найбільш відомих єврейських родин в історії Миколаєва другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Представники цієї родини лишили помітний слід в економічному та суспільно-політичному житті Миколаєва, в розвитку медицини.Різні аспекти та епізоди їх життя й діяльності висвітлено в роботах відомих миколаївських істориків-краєзнавців Ю. С. Крючкова, В. П. Чистова, Г. І. Чередниченко, В. В. Щукіна і А. М. Павлюка [1]. При цьому увагу дослідників здебільшого привертала діяльність найбільш помітного представника родини – Михайла Григоровича Кенігсберга, що є цілком справедливим. Але в тіні цієї визначної постаті лишилися інші представники родини, життя й діяльність котрих також є достатньо цікавими. Власне, на даний час відсутні дослідження, в яких було б представлено родинуКенігсбергів в цілому. Автором даної статті здійснено спробу на підставі архівних документів та інших джерел подолати цей недолік.

       Першим представником родини в Миколаєві був Герман Михайлович Кенігсберг. Ймовірно, він оселився тут не раніше кінця 50-х або початку 60-х рр. ХІХ ст., оскільки до 1859 р. заборонялося постійне проживання єврейських купців в Миколаєві та місцевостях, підпорядкованих Миколаївському військовому губернаторству. В ранніх документах прізвище записано як Кейнігсберг, пізніше (в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст.) – Кенігсберг. У виявлених документах Г. Кенігсберг фіксувався під іменами Гершко (Гірш) або Герман, але його діти в подальшому офіційно писалися Григоровичами.

провідний спеціаліст відділу
інформації та використання
документів держархіву
Миколаївської області
Ганна Іванова

       15 квітня 1917 р. Тимчасовий уряд видав Постанову «Про проведення виборів гласних міських дум» і «Тимчасові правила щодо проведення виборів гласних міських дум». Уперше в колишній Російській імперії впроваджувалось демократичне, пряме і рівне виборче право. Обирати й бути обраним до органів міського самоврядування могли усі громадяни чоловічої та жіночої статі усіх національностей та віросповідань, які досягли 20 років. Під час складання списків ці особи повинні були мешкати у цьому місті, або мати в ньому домівку, або інші заняття, пов’язані з містом. Кожен виборець мав один голос [1].

       За доби Української Центральної Ради в Миколаєві основні важелі управління зосереджувалися в руках гласних демократичної Миколаївської міської думи, котра 15 листопада 1917 р. визнала Центральну Раду як вищий краєвий орган влади в Україні. Склад Демдуми було обрано на найдемократичніших за всю історію громадського самоуправління Миколаєва виборах, що відбулися 13 серпня 1917 р. Зі 102-х гласних Демдуми 63 представляли партію соціалістів-революціонерів, 15 – соціал-демократів, 9 – єврейську громаду, 5 – партію Народної свободи, 3 – Союз домовласників, по одному – інші політичні партії та громадські організації Миколаєва [2]

Олександр Серединський,
заступник начальника відділу інформації
та використання документів
держархіву Миколаївської області

 

Тема червоного терору на Миколаївщині у 1919 році практично недосліджена в історичній літературі. У книзі Мельгунова Сергія Петровича є окремі відомості з цього питання [1, с. 132, 150, 155, 182, 193]. Питанню загибелі миколаївського градоначальника Мязговського Олександра Івановича в 1919 році присвятив свою публікацію старший науковий співробітник Миколаївського обласного краєзнавчого музею Піскурьов Сергій Євгенович [2, c. 16-17].

15 березня 1919 року в м. Миколаїв була установлена радянська влада[3,  с. 112]. З перших днів більшовики стали проводити репресивну політику «диктатури пролетаріату» до основної маси населення. На підставі відношення виконавчого комітету Ради робітничих депутатів м. Миколаїв від 20 березня 1919 року Миколаївською міською думою на засіданні від 22 березня 1919 року було прийнято постанову про здачу всіх міських справ Миколаївській Раді робітничих депутатів з 24 березня, тобто більшовики фактично примусили Миколаївську міську думу розпуститись [4, арк. 3]. Опираючись на      військово-революційні комітети (ревкоми), які створювались на місцях, та на комітети бідноти більшовики за російським шаблоном почали запроваджувати економічний курс під назвою «воєнний комунізм». Його складовими частинами були: націоналізація всіх підприємств, заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів, мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності, уведення продовольчої розкладки, яка передбачала запровадження монополії на торгівлю хлібом, штучне утримання твердих цін, формування продовольчих загонів для примусової хлібозаготівлі. Українським селянам така політика не сподобалася. Навесні 1919 року селянські повстання охопили більшу частину території Півдня України від Черкас та Катеринослава до Херсона та Миколаєва [5, c.310-312]. На початку травня 1919 року більшовиками з допомогою Кримського полку було придушено повстання селян в с. Пересадівка (нині Вітовського району Миколаївської області). Чотирьох керівників повстання було заарештовано та відправлено до Миколаєва [6].

Олександр Серединський,
заступник начальника відділу інформації
та використання документів
держархіву Миколаївської області

 

У квітні 1923 року XIIз’ізд РКП(б), засудивши «місцеві націоналізми», оголосив російський великодержавний шовінізм найбільшою небезпекою. Було оголошено політику коренізації, яка на підвладній Москві території України мала два чітко виражених аспекти. Перший був пов’язаний з упровадженням української мови в діяльність державних органів і закладів, у громадське життя, із розвитком національної культури і традицій (українізація). Другий зі створенням необхідних умов для всебічного розвитку національних меншин. Величезну роль у формуванні національної самосвідомості, зберігання і збагачення національно-культурної спадщини будь-якого народу відіграє національна освіта. То ж до позитивних процесів, викликаних політикою коренізації, слід віднести формування мережі національних шкіл, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, що, як справедливо зауважила О.В.Войналович, була «основою для національного і культурного відродження всіх народів, що проживали на території України» [1].