Олександр Серединскьий,
заступник начальника відділу інформації
та використання документів держархіву
Миколаївської області

Микола Павлович Леонтович народився 20 грудня 1876 року у м. Єлисаветград у дворянській родині мирового судді. Мати Миколи була вчителькою музики.

Микола Леонтович отримав вищу юридичну освіту: 1891 року він вступив до Імператорського училища правознавства у м. Санкт-Петербург, яке закінчив 1898 року, отримавши звання губернського секретаря. Навчаючись в училищі, Леонтович написав музику до романсу «Що коли б я сказав», який був надрукований у Санкт-Петербурзі 1897 року [1]. Після закінчення училища Микола Павлович поступив на службу до канцелярії першого Департаменту Урядового Сенату, потім переїхав до Одеси і поступив молодшим кандидатом на судову посаду судової палати. Працюючи у м. Одеса, Леонтович М.П. почав збирати колекцію акваріумних рибок з метою проведення спостереження та вивчення рибного миру [2].

В науковому журналі «Історичний архів», випуск 18 (Миколаїв, 2017), що видається Чорноморським національним університетом імені Петра Могили та Інститутом української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, вийшла друком стаття директора держархіву Миколаївської області «Проблема Чорноморського флоту і суднобудівних заводів у роки Української революції: миколаївські візії»

Читати статтю

Марина Мельник,
начальник відділу інформації
та використання документів
держархіву Миколаївської області

У червні 1881 року миколаївський міський голова М.П.Парізо де ла Валєтт звернувся спочатку до Миколаївського військового губернатора, а потім – до мешканців міста (розмістивши оголошення у виданні «Миколаївський вісник») з пропозицією створити у місті громадську бібліотеку. Такі на той час діяли у містах Херсон, Єлисаветград, Сімферополь, де за користування книгами та періодичними виданнями відвідувачі сплачували 5 крб. на рік або 50 коп. на місяць. У Миколаєві ж не можна було безкоштовно прочитати навіть місцевого «Вісника», у двох приватних бібліотеках – Гелера і Рідінгера – був незначний вибір книг і зависока плата, не було газет. Гарний вибір книг та періодичних видань був лише у морській офіцерській бібліотеці, коло відвідувачів котрої було обмеженим [1]. Ініціативною групою містян було відкрито підписку (збір підписів) на улаштування громадської бібліотеки [2].

«Миколаївське міщанське товариство» (ф. 324, 199 од. зб., 1828-1880 рр.)
«Миколаївська міщанська управа» (ф. 218, 296 од. зб., 1857-1919 рр.)

Важливим джерелом під час проведення генеалогічних досліджень є документи станового самоврядування. Дана публікація пропонує огляд двох фондів «Миколаївське міщанське товариство» (ф. 324) та «Миколаївська міщанська управа» (ф. 218), які зберігаються у Державному архіві Миколаївської області.

Міщанство – основний міський податний стан у Російській імперії, до складу котрого у XIX – на початку XX ст. входила більша частина території України. Особи цього стану були приписані до своїх міських товариств, покидати які мали змогу тільки за тимчасовими паспортами, а переходити до інших станів – з дозволу влади. Міщани платили подушний податок, підлягали рекрутській повинності та тілесному покаранню, не мали права влаштовуватись на державну службу, а при вступі на військову службу не користувались правами вільновизначальних. Міщанам дозволялась дрібна торгівля, різні промисли, роботи за наймом. Для занять ремеслом та торгівлею вони мали записатись до цехів і гільдій. Організація міщанського стану була остаточно встановлена 1785 року. У кожному місті створювались міщанські товариства, а з 1870 року вибирались міщанські управи. Запис до стану міщан був відкритим для осіб, які обов’язково вибирали рід занять. Належність до міщанського стану була спадкоємною [1].