До 105-річчя від дня народження П.Я.Защука, керівника Миколаївського підпільного центру

Друк

І.В.Крикалова, головний спеціаліст
відділу інформації та використання
документів Державного архіву
Миколаївської області

П.Я. ЗащукЗ ім’ям Павла Яковича Защука пов’язана героїчна сторінка історії Миколаєва у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Народився Павло Якович Защук у 1907 році, білорус, член ВКП(б) з 1928 р., мав родину – дружину та двох дітей. Працював секретарем заводського комітету комсомолу заводу ім. А.Марті. Напередодні війни працював завідувачем відділу кадрів Миколаївської облспоживспілки, політрук запасу [1].

З перших днів війни Павло Якович був призваний до лав Червоної Армії. Після двох місяців боїв частина, у котрій він був політруком штабної батареї, потрапила у оточення. У жовтні 1941 року Защук прибув до Миколаєва, вже окупованого фашистами. «У 1941 році, у жовтні місяці приблизно о 10 годині вечора, - згадувала Титаренко Єфросинія, - до мене постукався невідомий товариш. Вигляд він мав колгоспника, з бородою, у рваному плащі та порваних чоботях. Коли він увійшов до кімнати, я у ньому впізнала …Защука Павла Яковича. Товариш Защук був призваний на фронт одночасно з моїм чоловіком. Товариш Защук розповів мені про те, що вони потрапили у оточення…» [2].

Повернувшись до Миколаєва, Защук створив підпільну групу для боротьби з окупантами, яка пізніше влилася до групи Анатолія Палагнюка. Відповідно до спогадів Віри Олександрівни Остафейчук, яка під час окупації працювала лікарем на «Південній верфі» у м. Миколаїв, Павло Защук неодноразово приводив до неї додому військовополонених, які втекли з табору на перев’язки, кілька разів просив її надати допомогу хворим, що перебували в інших квартирах [3]. Разом зі створенням груп у Миколаєві він також багато працював над організацією підпілля у Новобузькому районі [4].

На той час у Миколаєві діяла розвідувально-диверсійна група на чолі з Віктором Олександровичем Лягіним (Корнєв), до складу якої входили чекісти Олександр Петрович Сидорчук, Олександр Васильович Соколов, Петро Платонович Луценко та ін. [5]. Під час підготовки диверсійних актів та проведенні агітаційної антифашистської роботи члени групи Корнєва контактували з представниками інших підпільних груп і організацій. Зокрема, Олександр Соколов у листопаді 1941 р. познайомився з Борисом Воробйовим і дізнався від нього про існування підпільної групи на заводі «Південна Верф». Олександр Наумов у грудні цього ж року познайомився  з Всеволодом Бондаренком і довався про створену ним підпільну групу. У процесі своєї діяльності члени групи Корнєва спілкувалися також з патріотами групи Павла .Защука [6].

12 травня 1942 р. командування Головного розвідувального управління направило до Миколаєва розвідувальну групу у складі старшого лейтенанта держбезпеки Андрєєва Володимира Івановича (Палагнюк Анатолій Васильович, командир групи) та радиста – Днищенка Олександра Васильовича [7]. Добре орієнтуючись у місті, Палагнюк на початок червня 1942 р. зумів створити широку мережу явочних і конспіративних квартир [8]. Він встановив зв’язок з підпільними групами Защука, Бондаренка, Воробйова та іншими. Палагнюк ставив перед собою завдання: добір людей і створення нелегальних партійних організацій для проведення агітаційно-масової роботи серед населення, створення диверсійних загонів і проведення диверсій на ворожих комунікаціях. Найбільшу допомогу Палагнюку у здійсненні планів надав Павло Якович Защук [9].

Миколаївському підпіллю був потрібний бойовий штаб, центр для організації більш цілеспрямованих дій проти окупантів, об’єднання зусиль усіх підпільних груп і організацій, мобілізації населення на масовий опір ворогові. Ініціатором створення такого центру виступив В.Корнєв.

7 серпня 1942 р. за пропозицією Корнєва на конспіративній квартирі була скликана нарада керівників підпільних груп Миколаєва, на якій обраний керівний комітет партійного підпілля у складі: Анатолій Васильович Палагнюк – голова, Павло Якович Защук і Пилип Антонович Комков – заступники, Федір Олексійович Воробйов і Всеволод Васильович Бондаренко – члени комітету. Підпільники вирішили назвати його «Миколаївським центром». На засіданні комітету 12 серпня 1942 р. були розподілені обов’язки: Защук – загальне керівництво і проведення роботи у Новобузькому районі; Бондаренко – керівництво і зв’язок з підпільними групами Миколаєва, забезпечення організації необхідними документами; Комков – налагодження зв’язку з сільськими підпільними організаціями і керівництво Новоодеським районом, а також ведення обліку роботи підпілля; Воробйов – керівництво підпільними групами і організаціями м. Херсон [10].

Але у результаті дій провокаторів 14 вересня 1942 р. був заарештований Палагнюк [11].

30 вересня 1942 р. був затверджений новий склад миколаївського підпілля: Павло Якович Защук (голова), Всеволод Васильович Бондаренко, Пилип Антонович Комков (заступники голови), Федір Олексійович Воробйов, Василь Іванович Соколов. «Миколаївський центр» керував 25 підпільними організаціями і групами, в діяльності яких брали участь кілька сотень патріотів.

Перед «Миколаївським центром» стояли такі завдання:

- залучення нових учасників підпільного руху і створення підпільно-диверсійних груп;

- активізація вже існуючих підпільних груп шляхом організації диверсій і розповсюдження серед населення антифашистських листівок;

- організація диверсій і саботажу на фашистських військових об’єктах і організованих окупантами промислових підприємствах;

- організація друкування та розповсюдження серед населення антифашистських листівок [12]. Задля цього у другій половині 1942 року були створені підпільні друкарні у 6-му відділенні зернорадгоспу ім. Шевченка, у Миколаєві та Херсоні [13].

У першій листівці, випущеної у 1942 році друкарським способом, проголошувалося: «Товариші робітники, селяни та інтелігенція! Ви тимчасово знаходитесь в пащі хитрого кровавого звіра, який має назву фашизм… Наші брати, сестри та діти ведуть на фронті тяжку боротьбу за звільнення нашої Батьківщини, знищуючи ворога. …Товариші! Щоб прискорити знищення ворога, чим врятувати себе, ви зобов’язані тут, у тилу, громити його. Селяни! Вас грабують. Жодного кілограма хліба, жодної корови німцям. Знищуйте худобу.

Хай живе вільна Україна! Хай живуть партизани і партизанки! Прочитай і передай товаришу. Центр» [14].

Листівки «Миколаївський центр» доставляв в усі райони області. Всього було випущено 15 тисяч екземплярів [15]. Вони розповсюджувалися на фабриках і заводах, на базарах, у кіно, на біржі праці, у магазинах і просто наклеювалися на будинки. Розподілом і доставкою підпільним групам листівок займалися Григорій Гавриленко, Пилип Комков, Яків Защук, Олександр Кубрак, Всеволод Бондаренко та інші підпільники. Використовуючи «службові» поїздки в райони області, Защук щоразу доставляв листівки сільському підпіллю. Комков організував їх розповсюдження серед населення і військовополонених у Херсоні, Кубрак – серед річковиків, портовиків і підпільників Новоодеського району.

Окупаційна влада, налякана листівками, яких ставало дедалі більше, друкувала у фашистський газеті і вивішувала у населених пунктах оголошення щодо покарання населення: «...Хто буле спійманий у зберіганні будь-яких листівок чи буде їх поширювати далі, буде найсуворішим засобом покараний через повішання» [16].

За читання антифашистських листівок були повішані десятки мешканців Миколаївщини [17].

«Центром» були проведені успішні диверсії на фашистських військових об’єктах: двічі лунали вибухи у парку ім. Петровського, де фашисти розташували автобазу та склад запасних частин для машин та літаків. У грудні 1941 р. було спалено склад з зимовим обмундируванням для солдат вражої армії. У березні 1942 р. була здійснена диверсія на Інгульському фашистському аеродромі, у серпні 1942 р. проведена диверсія на військовому аеродромі у Широкій Балці тощо. [18].

Створений у складних умовах, «Підпільний центр» проіснував недовго і був розгромлений гестапо внаслідок зради. У листопаді 1942 року був заарештований Федір Воробйов та його зв’язківці Вітя Хоменко та Шура Кобер, 1 грудня 1942 року – голова «Миколаївського центру» Павло Защук [19].

5 грудня 1942 р. о 12-й годині дня карателі на Базарній площі повішали 10 членів підпілля, в тому числі Федора Воробйова, Вітю Хоменка, Шуру Кобера [20].

Павло Защук був розстріляний 29 травня 1943 року [21].

Всього було заарештовано 97 учасників «Миколаївського центру», у тому числі керівний центр підпілля на чолі з Лягіним., з них 46 були розстріляні або повішані, 29 підпільника були відправлені до концтаборів у Німеччині [22].

Таким чином, головну роль в організації підпілля у місті відіграв «Миколаївський центр», що існував з серпня 1941 р. (офіційну назву отримав у 1942 р.) по березень 1943 р. Незважаючи на ряд недоліків у організації підпільної роботи, завдав окупантам відчутних втрат. За оцінками самих окупантів, матеріальні збитки від діяльності підпільників «Миколаївського центру» становили 50 млн. крб. [23].

Після розгрому «Миколаївського центру» у Миколаєві виникла підпільна організація «Центр» на чолі з Володимиром Миколайовичем Тристаном.

За виявлену мужність і героїзм у боротьбі з окупантами більше тисячі партизан та підпільників Миколаївщини були нагороджені орденами та медалями.

Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про нагородження медалями СРСР партизан та учасників підпілля, які діяли у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. у Миколаївській області» від 26 квітня 1966 р. за мужність та відвагу, проявлену у боротьбі проти нацистських окупантів у складі підпільників Миколаївщині був нагороджений медаллю «За відвагу» і Павло Якович Защук (посмертно) [24].

Двома роками  раніше рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської Ради депутатів трудящих від 20 жовтня 1964 р. № 997 «Про присвоєння вулицям імені Защука та Комкова» вул. 1-а Піщана від вул. Радянська до вул. Кур’єрської була названа іменем Павла Яковича Защука  [25]. На вулиці встановлена меморіальна дошка на честь підпільника, який прожив лише 36 років та залишився у пам’яті миколаївців назавжди.

 

Список використаних джерел:

  1. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО), Ф. П.-10, оп. 1, спр. 190, арк. 13; спр. 24, арк. 22.
  2. Там же, спр. 24, арк. 74.
  3. ДАМО , ф. П-10, оп. 1, спр. 21, арк. 78-79.
  4. Там же, спр. 15, арк. 17; В.Нем’ятий «Вірність», вид-во «Маяк», Одеса, 1973, стор. 62.
  5. «Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1944 рр.». Миколаїв, 2004, стор. 66.
  6. В.Нем’ятий «Вірність»,вид-во «Маяк», Одеса, 1973, стор. 102.
  7. ДАМО, ф. П-10, оп. 1, спр. 23, арк. 1.
  8. В.Нем’ятий «Вірність», вид-во «Маяк», Одеса, 1973, стор. 110.
  9. ДАМО, ф. П-10, оп. 1, спр. 23, арк. 6.
  10. В.Нем’ятий «Вірність», вид-во «Маяк», Одеса, 1973, стор. 122
  11. ДАМО, ф. П-10, оп. 1, спр. 18, арк. 140.
  12. Там же, спр. 15, арк. 18.
  13. Там же, арк. 20.
  14. В.Нем’ятий «Вірність», вид-во «Маяк», Одеса, 1973, стор. 125-126.
  15. ДАМО, ф. П-10, оп. 1, спр. 15, арк. 20.
  16. Газ. Українська думка» від 7 лютого 1942 р., ч. 11 (39), стор. 2.
  17. В.Нем’ятий «Вірність», вид-во «Маяк», Одеса, 1973, стор. 129.
  18. ДАМО, ф. П-10, оп. 1, спр. 15, арк. 20.
  19. Там же, спр. 18, арк. 91.
  20. Там же, спр. 15, арк. 19.
  21. Там же, спр. 190, арк. 13.
  22. Там же, спр. 15, арк. 19.
  23. Там же, арк. 21.
  24. Там же, спр. 217, арк. 60; газ. «Південна правда» від 30 квітня 1966 р. № 100, стор. 1.
  25. ДАМО, ф. Р-8. оп. 6, спр. 1626, арк. 217.