Головне меню

До 70-ї річниці визволення Миколаівської області від нацистської окупації

Друк

У першій половині 1944 року на теренах Правобережної України розгорнулися жорстокі бої, що зайняли значне місце в історії Великої Вітчизняної війни. Ця частина України мала неабияке політичне та економічне значення – тут було  розташовано багато великих промислових та адміністративних центрів, таких як Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Кіровоград, Миколаїв. Саме звільнення цих міст виводило наші війська до Польщі, Чехословаччини, Румунії.

4, 5 та 6 березня перешли у наступ 1-й, 2-й, та 3-й Українські фронти, а 15 березня – війська 2-го Білоруського фронту. Визвольні наступальні операції (березень-травень 1944 р.) включали: Проскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Березнегувато-Снігурівську, Поліську, Одеську та Кримську операції.

У визволенні Миколаївської області брали участь 2-й та 3-й Українські фронти [1].

На початку березня командування 3-го Українського фронту готувало операцію у районі Березнегувате-Снігурівка силами 8-ї гвардійської армії під командуванням генерал-полковника В.І.Чуйкова  і кінно-механізованої групи під командуванням генерал-лейтенанта І.О.Плієва.

6 березня 1944 р. війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р.Я.Малиновського форсували р. Інгулець. Солдатами 212 танкового полку під командуванням майора Г.Г.Машкова від окупантів одним з перших було звільнено с. Троїцько-Сафонове  (7 березня 1944 р.) [2]. Вже 8 березня воїни 9-ї гв. кавалерійської дивізії зі сходу, 4-го гвардійського механізованого корпусу – з північного сходу і 30-ї кавалерійської дивізії – з півдня та південного заходу підійшли до околиць Нового Бугу і в результаті бойового наступу звільнили місто від нацистських загарбників.

9 березня бригади 23-го танкового корпусу генерал-лейтенанта Ю.Г.Пушкіна діяли злагоджено, та добою раніше плану єдиним ударом визволили Казанку. Цього ж дня військовими 4-го мехкорпусу під командуванням Т.І.Танасчишина було звільнено районний центр Баштанку [3].

Для посилення фронту оточення, зранку 11 березня 1944 р. генералу Плієву було підпорядковано ще  23-й танковий корпус генерала Ю.Г.Пушкіна.

У цей час війська 28-ї армії генерал-лейтенанта О.О.Гречкіна форсували Дніпро у районі Берислава та Каховки, відтиснувши частини військ противника на захід та північний захід, почали просуватися у напрямку Херсону. Зі сходу форсували ріку Інгулець, 13 березня 1944 р. визволили місто Херсон, яке на той час перебувало у складі Миколаївської області.

Бойові дії з 6 по 17 березня включно, що проходили від Кривого Рогу до Південного Бугу, увійшли в історію як Березнегувато-Снігурівська операція. За ці дні березня вщент було розгромлено 6-ту німецьку армію під командуванням генерал-полковника Холлідта.

15 березня першими до Нової Одеси вийшли війська 46-ї армії. 394-а стрілецька дивізія оволоділа центром міста, східну частину міста зайняла 4-а гвардійська стрілецька дивізія, невдовзі підійшла до міста 79-а гвардійська стрілецька дивізія 8-ї гвардійської армії. 18 березня 1944 р. війська 46-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта В.В.Глаголєва звільнили Нову Одесу [4].

Після взяття Нової Одеси, почали форсувати Південний Буг у напрямку до сіл Ковалівка та Андріївка 40-а гвардійська стрілецька дивізія (командир генерал-майор Г.Ф.Панченко), 79-а гвардійська стрілецька дивізія (генерал-майор Л.І.Вагін), 27-а гвардійська дивізія (генерал-майор В.С.Глєбов), 39-а гвардійська дивізія (полковник В.М.Штриголь), 88-а гвардійська дивізія (генерал-майор Б.Н.Панков) та частини 74-ї гвардійської стрілецької дивізії (полковник Д.Є.Баканов). Загальне керівництво операцією здійснювали командири генерал-лейтенант Глаголєв та генерал-полковник Чуйков. Противник розуміючи, що Ковалівский плацдарм відкривав військам 3-го Українського фронту ворота до Одеси, здійснював запеклі контратаки. Бої тривали до 26 березня, вони відзначалися великою напругою та особливим героїзмом. Учасники подій свідчили, що річка була червоною від крові, а с. Ковалівка нагадувало одну велику рану. Важко переоцінити значення Ковалівсько-Андріївського плацдарму, адже тут були зосереджені сили двох армійських корпусів противника. За неофіційними даними тут полягло більше 6000 наших солдат, багато з них залишилися невідомими, не знайденими [5].

19 березня почалися бої на підступах до Миколаєва, який був опоясаний чотирма кільцями протитанкових ровів, окопами, мінними полями. Стрімко прорватися в портове місто було неможливо.

Йшла напружена підготовка військ 28-ї та 5-ї ударної армій до вирішального штурму Миколаєва.

Бої за Миколаїв вели війська трьох армій: із півдня наступала 28-а армія генерал-лейтенанта О.О.Гречкіна, зі сходу – 5-а ударна армія генерала В.Д.Цвєтаєва, а з північного сходу – 6-а армія генерала І.Т.Шлеміна, а також 384-й окремий батальйон морської піхоти Чорноморського флоту під командуванням К.Ф.Ольшанського, частини сил 23-го штурмового авіаполку під командуванням майора І.І.Трушина, 11-го винищувального авіаполку майора К.Д.Денисова.

Ще 10 березня 1944 р. літаки 23-го штурмового та 11-го винищувального авіаполку наносили штурмовий удар по стаціонарному Миколаївському аеродрому, де знаходилася значна кількість літаків противника, що заважали проходженню уперед 3-го Українського фронту [6].

Під час наступу на Миколаїв в ніч на 26 березня на територію  Миколаївського морського порту було сплановано висадку десанту: 55 моряків з 384-го батальйону морської піхоти і 12 саперів однієї з частин 3-го Українського фронту. Десант, командиром якого був старший лейтенант Костянтин Федорович Ольшанський, мав відтягнути на себе частину сил ворога, відволікти від основних бойових атак, що планувалися провести для визволення міста.

Десантники з місцевим провідником А.Андрєєвим зробили висадку на  вісімнадцятому причалі зірваного порту й зайняли контору елеватора. Вранці зав’язався бій. Ольшанці протягом двох діб відбивали атаки окупантів, при цьому знищивши 2 ворожі танки і біля 700 солдат і офіцерів противника. Цим вони посіяли паніку у тилу ворога, але й особисті втрати були значними – 41 убитий і кілька важкопоранених. Із усього складу десанту залишилося живими 12 осіб. Мужній десант утримував маленький плацдарм аж до підходу частин 28-ї армії [7].

27 березня жорстокий бій розгорнувся й на околицях Миколаєва. Подолавши протитанковий рів, увечері 27 березня полки дивізій повільно, але наполегливо, крок за кроком, все ближче просувалися до міста. Першими на його околицю увірвалися бійці 148-го гвардійського стрілецького полку під командуванням П.І.Синенка. Батальйони майорів І.М.Остапенка і П.Д.Синчинова наполегливо проривались уперед. Діючи енергійно і рішуче, командири відділень старший сержант П.Кошевенко, сержанти Н.Морозов, І.Баранов, молодші сержанти В.Чернишов, А.Маврін, рядовий А.Суворов проявили майстерність у веденні визвольних боїв [8].

В ніч на 28 березня 61-а гвардійська і 243-я стрілецькі дивізії 6-ї армії під сильним вогнем противника на підручних засобах  форсували Інгул і в 3 години ночі з півночі ввійшли у Миколаїв.

Гвардійці 150-го полку, увірвавшись на північно-східну околицю міста, рішуче громили ворога. Успішно діяли бійці відділень старшого сержанта В.Гурєва і сержанта П.Ватуліна. 152-й полк, долаючи опір, у взаємодії з 150-м полком тіснили відступаючого ворога до Південного Бугу.

99-й окремий гвардійський мотоциклетний батальйон під керівництвом капітана С.Суботіна, скориставшись тим, що серед притиснутих до ріки окупантів почалася паніка, швидко атакував ворога, і відкинувши його, переправився на західний берег Бугу. Підрозділ саперів 55-го окремого гвардійського саперного батальйону своєчасно знешкодили заряди вибухівок, встановлених ворогом на мосту. По захопленій переправі через Південний Буг хлинули частини 28-ї і 5-ї ударної армії.

На ранок 28 березня з’єднання 3-го гвардійського корпусу генерала Бєлова і 37-го генерала Горохова, 5-ї ударної і 28-ї армій повністю оволоділи містом. Після цього війська лівого крила 3-го Українського фронту, форсуючи Південний Буг, зав’язали визвольні бої на підступах до Очакова [9].

За героїзм, проявлений під час визволення Миколаївщини, Указом Верховного Головнокомандуючого 11-ти з’єднанням і частинам було присвоєно почесне найменування «Миколаївський»: 86 гв. стрілецькій дивізії (командир полковник В.Соколовский), 108 гв. стрілецькій дивізії (командир полковник С.Дунаєв), 1-му укріпленому району (командир полковник С.Нікітін), 384-му окремому батальйону морської піхоти (командир майор Ф.Котанов), 2-му гв. мехкорпусу (командуючий К.Свиридов), 99-му окремому гв. мотоциклетному батальйону (командир капітан С.Суботін), 92-му гв. корпусному артполку (командир полковник П.Коннов), 38-му окремому лінійному батальйону зв’язку (командир полковник П.Андрєєв), 282-му окремому авіаполку зв’язку (командир полковник Биков), 23-му штурмовому авіаполку і 11-му гв. винищувальному авіаполку. Вісім з’єднань були нагороджені орденом Червоного Прапору, чотири з’єднання – орденом Суворова 11-го ступеню [10].

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 р. за мужність, відвагу та героїзм у боях проти німецько-фашистських загарбників весь загін моряків 384-го батальйону морської піхоти був приставлений до вищої урядової нагороди СРСР – звання Героя Радянського Союзу [11]. Їх провідник, місцевий рибалка А.І.Андрєєв звання Героя був удостоєний 8 травня 1965 р. [12].

Зразки великої відваги у жорстоких боях за місто виявили сотні воїнів. У лавах військових з’єднань воювали цілі полки й дивізії, сформовані із осіб різних національностей. За мужність, проявлену в боях при визволенні Миколаївщини, звання Героя Радянського Союзу удостоєні понад 100 осіб і кільком з’єднанням і частинам Червоної Армії були присвоєні найменування «Новобузьких», «Вознесенських», «Первомайських».

Звільнивши Миколаївщину, війська Українського фронту продовжили звільнення населених пунктів на правому березі Південного Бугу та Північного Причорномор’я.

Навічно зберігатиметься у серцях миколаївців світла пам’ять про тих, хто боровся, і тих, хто загинув смертю хоробрих за свободу і незалежність наших земель.

 

Список використаних джерел:

1. Конотопенко Я.І. Від «Барбадоса» до «Терміналу» 1941-1945. Погляд крізь роки. – Миколаїв: видавництво «Шамрай», 2010. – С. 95-96.

2. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО) ф. Р-5714, оп. 1, спр. 186, арк. 106-133.

3. ДАМО, ф. Р-5714, оп. 1, спр. 105, арк. 2-21.

4. ДАМО, ф. Р-5714, оп. 1, спр. 49, арк. 83-92.

5. ДАМО, ф. Р-5714, оп. 1, спр. 106, арк. 9-13.

6. Газ. «Южная правда», № 35, 26 березня 1994, С.2.

7. ДАМО, ф. 6120, оп. 1, спр. 12, арк. 1-9.

8. Газ. «Південна правда», № 74, 27 березня 1984, С.2.

9. Гвардійський Миколаївсько-Будапештський. Бойовий шлях 2-го гвардійського механізованого корпусу. - Москва, 1976. – С. 106-110.

10. Касьяновський В. Звільнення країни від німецько-фашистських загарбників. Історичний нарис. – Миколаїв: Атол, 2004. – С. 37-38.

11. ДАМО, ф. П-10, оп. 1, спр. 228, арк. 2-4.

12. ДАМО, ф. Р-2874, оп. 1, спр. 84, арк. 34-35.

 

З історії Миколаївської міської пошти (до 135-річчя з часу заснування)

Друк

Олександр Валентинович Серединський,
головний спеціаліст відділу
інформації та використання
документів Державного архіву
Миколаївської області

Історія поштового зв’язку сягає корінням у сиву давнину. Адже необхідність передачі інформації на значні відстані обумовлювалася самим існуванням людської цивілізації.

Однак у XIX ст. з ростом кількості населення у містах Російської імперії, під владою якої знаходилась більша частина України, виникло питання про створення міської пошти, щоб листи можна було відправляти не тільки в інші населені пункти, але й у межах самих міст.

У 1835 р. Санкт-Петербурзька міська пошта була офіційно  визнана постійно діючою установою для доставлення внутрішньоміської кореспонденції. У 1844 р. були затверджені «Правила про міську пошту у Москві», яка почала працювати з першого січня наступного року. Листи службовці цієї пошти розносили по місту шість разів на день. У 1860-х роках склався порядок, за яким міські пошти створювалися в економічно найбільш розвинутих і великих містах, у тому числі і на території України, за проектами, які надавалися з місць на розгляд поштового департаменту і затверджувалися імператором і комітетом міністрів. Згідно з цим порядком були затверджені положення про міські пошти в Одесі, Києві і Харкові. У 1871 р. поштовий департамент звернувся з циркулярною пропозицією у всі губернські і обласні міста про відкриття в них міської пошти. Вже у 1876 р. така пошта була відкрита у всіх містах, де розносили пошту з інших міст додому.

Відкриття міської пошти у багатьох містах призвело до різних нововведень, які були направлені на вдосконалення її роботи. У 1863 р. департамент економії розглянув записку поштового департаменту про випуск поштових марок для листів, які пересилалися міською поштою. У результаті був дозволений прийом листів у торгових крамницях і встановлення повсюдно поштових скриньок. У 1869 р. були випущені штемпельні конверти для міської пошти. На знаках поштової оплати ставився напис «Городская почта. За письмо 5 к. за конв. 1 к.» і зображення герба [1].

У Миколаєві міська пошта була заснована у 1879 р. У місті були встановлені поштові скриньки, до яких прикріпили металеві дошки з написами про час виїмки кореспонденції. Міська кореспонденція розвозилась адресатам на конях [2].

У 1882 р. з метою запобігання крадіжок грошей при поштовому будинку був встановлений нічний караульний пост від поліцейської команди  [3]. Кошти на утримання міської пошти миколаївський поштмейстер одержував від Миколаївської міської управи. Так, на утримання міської пошти у 1886 р. було виділено 750 руб. [4].

У 1880-ті роки значні розміри нових телеграфних будівель і складне фінансове становище державного казначейства поставили перед урядом питання про з’єднання телеграфних установ з поштовими для можливого перетягування коштів із поштових прибутків для побудови нових телеграфних ліній. Проект цієї реформи, внесений на розгляд у Державну Раду, був затверджений 22 травня 1884 р.: поштовий і телеграфний департаменти Міністерства внутрішніх справ були об’єднані в одну установу, яка отримала назву Головного управління пошт і телеграфів. Одночасно було прийнято думку Державної Ради від 28 травня 1885 р. про початок поступового (протягом п’яти років) перетворення місцевих поштових і телеграфних установ в об’єднані поштово-телеграфні установи. Всю територію імперії, у тому числі підвладної їй України, було поділено на 35 поштово-телеграфних округів. Херсонська губернія увійшла до Одеського поштово-телеграфного округу. Система поштово-телеграфних округів проіснувала до 1917 р. [5].

У м. Миколаїв службовців міської поштової контори у 1885 р. направили до телеграфної станції вивчати телеграфну справу [6].

Невдовзі Миколаївська поштова контора була перейменована на поштову-телеграфну контору, де у 1891 р. працювало 75 осіб  (начальник контори, його помічник, поштово-телеграфні чиновники різних розрядів, механіки, наглядачі, листоноші та ін.). У 1890 р. Миколаївською поштово-телеграфною конторою було відправлено 42049 грошових пакетів та         6089 посилок, одержано 27719 пакетів та 6447 посилок. Одержано поштових зборів на 66137 руб. Було відправлено внутрішньої кореспонденції -         52406 платних телеграм, прийнято – 54473, відправлено міжнародної кореспонденції – 6245 телеграм, прийнято – 6019. Безплатних телеграм було відправлено – 2586, прийнято – 7298. Одержано телеграфних зборів на    60648 руб. У 1898 р. у м. Миколаїв вже було 23 поштові скриньки, хоча така кількість не могла повністю задовольнити потреби у листуванні місцевого населення [7].

У зв’язку із збільшенням потреби міського населення у поштових операціях у 1899 р. Головне управління пошт і телеграфів дозволило у           м. Миколаїв на Військовому ринку відкрити поштово-телеграфне відділення Миколаївської поштово-телеграфної контори для прийняття поштової кореспонденції, яке почало функціонувати з 1 вересня. Був затверджений штат поштово-телеграфних чиновників: завідувач відділення (поштово-телеграфний чиновник IV розряду), два поштово-телеграфних чиновника     VI розряду, листоноша, сторож [8].

Діяльність цього відділення за перший рік існування (з 1 вересня 1899 р. по   1 вересня 1900 р.) характеризується такими цифрами: продано поштових марок на 3274 руб. 67 к., штемпельних конвертів на 107 руб. 52 к., бланків для поштових переводів, відкритих та закритих листів – 517 руб. 95 к. Було відправлено кореспонденцію: грошові та цінні пакети – 2003 пакети на   20275 руб.; посилок – 375 на 2656 руб. Було прийнято 1930 переводів на 23415 руб. Ощадна каса була відкрита 1 лютого 1900 р. і до 1 вересня того ж року було прийнято 202 вклади на 6071 руб., видано 23 вклади  на 269 руб.  25 к. [9]. Для покращення роботи відділення у 1901 р. був встановлений безперервний прийом телеграм з 8 години ранку  до 6 години вечора [10].

Штат чиновників Миколаївської поштово-телеграфної контори постійно збільшувався. Якщо у 1904 р. її склад становив 91 чиновника, то напередодні Першої світової війни – 113 осіб. Начальником контори був призначений статський радник В. Іванов, його помічником – І. Булле. Із      113 осіб штату контори чиновниками 1-го розряду було 3 особи, 2-го розряду – 5, 3-го розряду – 7, 4-го розряду – 20 (із них три жінки), 5-го розряду – 32 (із них тринадцять жінок), 6-го розряду – 39 осіб (із них шість жінок), один старший та один молодший механіки, 5 наглядачів. Поштово-телеграфна контора у м. Миколаїв розміщувалася на розі вулиць Спаської, 18 і Наваринської. З 1906 р. міською поштою пересилали бандеролі, рекомендовані відправлення, закриті і відкриті листи, посилки [11].

Напередодні Першої світової війни у м. Миколаїв, крім згаданої контори та поштово-телеграфного відділення на Військовому ринку, працювали поштове-телеграфне відділення при Біржовому комітеті по       вул. Велика Морська та поштово-телеграфна контора «Миколаїв-Вокзальна» [12].

Налагоджена мережа поштово-телеграфного зв’язку вимагала важкої праці робітників, яка часто приводила до погіршення стану здоров’я людей, а то навіть до самогубства. У рапорті міського лікаря Миколи Зоріна Миколаївському військовому губернатору від 24 серпня 1891 р. повідомлялось про непосильні для людей умови праці у Миколаївській поштово-телеграфній конторі. При встановленому порядкові служби у цій установі протягом 72 годин (трьох діб), службовець працював 44 години, тобто майже 15 годин на добу. Головне стомлення відбувалося від недостатнього сну, а саме: після денної роботи  з 9-00 до 14-00 (наприклад, у понеділок) і наступної безсонної ночі з 18-00 до 9-00 години ранку, проведеної біля апарату, або біля декількох апаратів, службовець, закінчивши свою роботу о 9 годині ранку у вівторок, мав знову бути на службі о 14-00 годині, тобто після 5-годинної  перерви, і працювати до 18-00. У середу службовець приступав до роботи о 9-00 годині ранку і працював до 14-00, а потім з 18-00 до 9-00 години ранку на четвер і т.д. Висновок лікаря був таким: «Я убеждён, что и в каторге не изнуряют людей до такой степени. При таких условиях немудрено сходить с ума, доходить до отчаяния и лишать себя жизни. Мне  пришлось освидетельствовать человек 30-40 этих тружеников, почти у всех их я находил  основную болезнь – изнурение от чрезмерной работы. Некоторые из них положительно казались идиотами, они не понимали и не могли отвечать на самые простые, предложенные мною, как врачом, вопросы. После 3-х дневного отдыха они стали совершенно другими людьми». Лікар просив Миколаївського військового губернатора звернутись до міністра внутрішніх справ з піклуванням щодо про збільшення штату чиновників Миколаївської поштово-телеграфної контори, прибутки якої збільшувались з кожним роком [13]. Після розслідування питання начальником Одеського поштово-телеграфного округу був зроблений висновок про те, що особовий склад чиновників Миколаївської поштово-телеграфної контори визначений штатами згідно потребам служби (працювали 75 чиновників із призначених  за штатом 76) [14].

У листі від 3 жовтня 1891 р. начальник Одеського поштово-телеграфного округу повідомляв Миколаївському військовому губернатору, що труднощі поштово-телеграфних чиновників полягали у тому, що поштові операції відбувалися у вказані години дня і ночі за узгодженим розкладом руху пошти, а телеграфна частина при постійній дії вимагала щоденної і щонічної праці при апаратах. Це дійсно викликало у службовців напругу фізичних сил та їхню втому [15]. Але, не дивлячись на вказані обставини, висновок начальника Одеського поштово-телеграфного округу був  такий: «…изменить это положение не представляется никакой возможности без явного ущерба для самого хода служебного дела» [16]. Таким чином, справа була закрита, умови праці службовців Миколаївської поштово-телеграфної контори покращені не були, штат чиновників не був збільшений, що відбивалося на якості роботи поштової служби міста [17].

Отже, питання організації міської пошти на Півдні України у другій половині XIX ст., у тому числі у м. Миколаїв, було пов’язано з розвитком торгового та комерційного життя, ростом чисельності населення міст. Пожвавлення міського життя сприяло тому, щоб міська пошта увійшла у побут і життя населення. Відкриття міської пошти призвело до різних нововведень і мало позитивне значення.

 

Список використаних джерел та літератури:

  1. Міронова І.С. Поштові і поштово-телеграфні установи на півдні           України в системі зв’язку російської держави (друга половина XVII – початок XX ст.) : [монографія]. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2012. – С. 199-200.
  2. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО), ф. 216, оп. 1,       спр. 2670, арк. 14, 20-21 зв.
  3. ДАМО, ф. 230, оп. 1, спр. 11001, арк. 3-3 зв.
  4. Там саме, ф. 216, оп. 1, спр. 2658, арк. 4-5.
  5. Міронова І.С. Поштові… - С. 304-305.
  6. ДАМО, ф. 87, оп. 1, спр. 65, арк. 26-26 зв.
  7. Там саме, ф. 230, оп. 1, спр. 12784, арк. 5; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1890 год. - № 10932. – С. 6-7; Міронова І.С. Поштові… - С. 203.
  8. ДАМО, ф. 87, оп. 1, спр. 88, арк. 69-69 зв.
  9. Там саме, ф. 87, оп. 1, спр. 88, арк. 178-179.
  10. Там саме, ф. 216, оп. 1, спр. 967, арк. 147.
  11. Там саме, ф. 87, оп. 1, спр. 109, арк. 7-14 зв.; Міронова І.С. Поштові…   -С. 203, 314.
  12. ДАМО, ф. 216, оп. 1, спр. 3657, арк. 26; Міронова І.С. Поштові… -           С. 315.
  13. ДАМО, ф. 230, оп. 1, спр. 12784, арк. 6-10 зв.
  14. Там саме, ф. 230, оп. 1, спр. 12784, арк. 5, 17-18 зв.
  15. Там саме, ф. 230, оп. 1, спр. 12784, арк. 17-17 зв.
  16. Там саме, ф. 230, оп. 1, спр. 12784, арк. 17 зв.
  17. Там саме, ф. 230, оп. 1, спр. 13374, арк. 1-3 зв.

Олександр Валентинович

Серединський,

головний спеціаліст відділу

інформації та використання

документів Державного

архіву Миколаївської області

Олександр Валентинович

Серединський,

головний спеціаліст відділу

інформації та використання

документів Державного

архіву Миколаївської області

- /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-priority:99; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Calibri","sans-serif";} -->
 

Сторінки історії Миколаївського обласного краєзнавчого музею (до 100-річчя з часу відкриття)

Друк

Олександр Валентинович Серединський,
головний спеціаліст відділу
інформації та використання
документів Державного архіву
Миколаївської області

Миколаївський обласний краєзнавчий музей – один із найстаріших музеїв України. У лютому 1912 р. до Миколаївської міської управи звернулися нащадки померлого у 1909 р.  Еммануїла Петровича Францева, власника унікальної природничої колекції. Згідно з його заповітом колекція дарувалася місту, для чого потрібно було виконати ряд вимог: надати відповідне приміщення та зберегти цілісність колекції. Миколаївською думою була організована спеціальна комісія зі створенню музею, до якої увійшли гласні думи, відомі у місті громадські діячі. Ця комісія плідно працювала протягом усього 1913 р. Було вирішено створити музей та надати йому приміщення на розі вулиць Малої Морської та Великої Морської. Миколаївці почали передавати комісії експонати для майбутнього музею.

Детальніше...
 

Діяльність повітових військових комісаріатів на Миколаївщині у 1920-1923 рр.

Друк

Ірина Крикалова, головний спеціаліст
відділу інформації та використання
документів Державного архіву
Миколаївської області

 

1920 р. на території України була остаточно встановлена радянська влада та йшов процес формування та організації радянської державної структури, до складу якої входили і військові комісаріати – органи місцевого військового управління на території губерній, повітів та волостей. У розпорядженні губернських військових комісаріатів знаходилися військові частини, військові установи, шпиталі, склади, запаси майна, що були необхідні для військових потреб губернії. Губернському військовому комісаріату підпорядковувалися повітові комісаріати, що здійснювали облік, навчання і призов військовозобов’язаних, контроль за діяльністю підвідомчих частин, установ та закладів, вели боротьбу з дезертирством. Слід зазначити, що в Україні повітові військові комісаріати були створені ще у січні – лютому 1919 р., але через військові дії, що велися на території держави, лише 1920 р. цей процес був остаточно завершений.

Детальніше...
 

З історії Миколаївського губернського управління рибними промислами

Друк

Марина Мельник,
начальник відділу інформації
та використання документів
держархіву Миколаївської області

У Державному архіві Миколаївської області знаходяться на зберіганні документи Миколаївського губернського управління рибними промислами (227 одиниць зберігання за 1920-1922 рр.). Установа була створена у травні 1921 р. на базі ліквідованого Азовсько-Чорноморського обласного управління рибними промислами Українського відділення з риболовства та рибопромисловості у Росії (“Головриба”), перебувало у віданні управління заготівель Народного Комісаріату продовольства УСРР. «Губриба» керувала роботою районних управлінь рибними промислами, організовувала риболовецькі спілки і артілі, постачала їм матеріали та снасті. Організовувала охорону вод, заготівлю, обробку та зберігання риби.

Детальніше...
 


Сторінка 7 з 25

Пошук

Посилання

Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер