Головне меню

До 85-річчя від дня народження В.Хоменка, учасника розвідувально-диверсійної групи “Миколаївський центр"

Друк

М.О.Мельник
Начальник відділу інформації
та використання документів
держархіву Миколаївскоі області

Народився у Миколаєві 12 вересня 1926 року. Мешкав разом з великою родиною у центрі міста, по вул. Свердлова (нині Спаська). Його батько, колишній партизан, помер 1927 року від ран, отриманих під час громадянської війни, а мати, крім Віктора, виховувала 5 дочок. Навчався він у середній школі № 5, з усіх предметів найбільш уподобав математику та німецьку мову. За спогадами однолітків, Віктор був рухливим, непосидючим, завжди чимось захопленим хлопчаком: «… він був дуже кмітливий. Вчитель ще не встигав пояснити теорему, а Вітя вже просився до дошки, готовий сам закінчити її доведення. Він завжди охоче допомагав своїм товаришам…».

1941 року закінчив 7-й клас і подав заяву про вступ до суднобудівного технікуму. Але війна внесла страшні корективи у життєві плани. За спогадами матері Віктора, Уляни Іванівни, на початку серпня 1941 року родина Хоменків збиралась евакуюватися разом з суднобудівним заводом ім. 61 Комунара, де працював чоловік старшої сестри Віктора Євгенії, але «були забуті транспортом». Віктор хотів наздогнати червоноармійців, які залишили місто, але не встиг – Миколаїв вже був оточений, і мати вмовила його залишитись.

В окупованому 16 серпня 1941 року нацистами місті почалися «нові порядки», з якими Віктор не міг змиритися: він зривав зі стін німецькі накази та оголошення, разом з товаришами за допомогою саморобного радіоприймача записував та розповсюджував зведення Радінформбюро. Завдяки знанню німецької мови Віктор влаштувався працювати на кухні військового шпиталю, де, спілкуючись із пораненими, дізнавався про рух фронту та розташування важливих військових установ окупантів. За спогадами матері, у листопаді 1941 року Віктора навіть забрали з військовою частиною, яка рухалась у напрямку Херсона, довіривши йому кладову. В ешелоні Віктор почав агітувати німецьких солдат проти фашизму, внаслідок чого його мало не застрелили; від смерті його спас лише підлітковий вік. З  роботи його звільнили і Віктор повернувся до Миколаєва, де незабаром збулася його мрія – потрапити до підпільної організації.

Ще у липні 1941 року до Миколаєва прибув майор держбезпеки розвідник Віктор Лягін (Корнєв), який наприкінці вересня 1942 року об’єднав більше 25 підпільних організацій і груп та створив найбільшу на Миколаївщині розвідувально-диверсійну групу «Миколаївський центр». До її складу увійшла й підпільна група Анатолія Палагнюка (Володимира Андрєєва), членом якої став Віктор Хоменко.  Йому вдалося влаштуватися до закритої офіцерської їдальні «Ост», яка обслуговувала гестапо та жандармерію. Підслуховуючи розмови гітлерівців, він запам’ятовував номери та частини військових з’єднань і передавав відомості керівникам підпілля. Старанно працюючи, хлопець увійшов у довіру до німців, і його почали використовувати як кур’єра. Пакети, які Віктор отримував, спочатку потрапляли до розвідників, котрі знімали з них копії, а вже потім до адресатів. Отриману інформацію А.Палагнюк передавав по рації до Москви, але у червні 1942 року вона вийшла з ладу і спроби налагодити її виявилися марними. Зважаючи на потребу підпільної групи у новій рації, а також зброї, боєприпасах, друкарських шрифтах для випуску листівок, було прийнято рішення про направлення зв’язкових через лінію фронту. Вибір упав на Віктора та його однолітка Олександра Кобера, яким А.Палагнюк передав бамбукову паличку, в якій були сховані зашифровані агентурні відомості для штабу партизанського руху у Москві.

Двоє підлітків з торбинками за плечима мали подолати далекий та нелегкий шлях у розпал війни: Миколаїв – Луганськ – Ростов – Краснодар – лінія фронту – Москва. Вони добирались попутніми машинами, возами, інколи потягами, але найбільше – пішки. 17 серпня 1942 року Віктор і Олександр підійшли до р. Кубань поблизу Краснодара. Вночі на старому рибальському човні перепливли річку і незабаром опинилися серед червоноармійців, які негайно доставили зв’язкових до штабу. Через два дні хлопців літаком відправили до Москви, де вони закінчили курси розвідників і стали комсомольцями. Пізніше Віктор розповідав матері, що вони з Олександром зустрічались з М.Калініним та М.Хрущовим, а також обидва були представлені до нагородження орденом Леніна. Але обіцяну нагороду юні розвідники отримати не встигли.

9 жовтня Віктор і Олександр повернулися до Миколаєва. Їх доставили вночі літаком і висадили парашутним десантом поблизу с. Себине Новоодеського району. Разом з ними у розпорядження миколаївських підпільників була направлена і радистка Клава (Лідія Бриткіна). З літака було скинуто два багажних мішки з боєприпасами, радіопередавачами, апаратом для друкування листівок, агітаційною літературою. Міста вони дісталися надвечір того ж дня.  Після приземлення розвідники не знайшли одного вантажного парашюта, тому наступного дня Віктор разом з членом своєї групи  Всеволодом Бондаренком, узявши тачку, подалися за вантажем. Але нацистам вже було відомо місце висадки десанту і вони залишили засідку: бронемашину і дві автомашини з німцями. Упевнившись у наявності засади, підпільники повернулись додому. До місця приземлення розвідники дісталися лише через два тижні, однак вантаж вже було вилучено і земля зорана плугом. Але радіостанція миколаївських підпільників знов працювала, а на початку листопада «Миколаївский центр» випустив  першу листівку тиражем 180 екземплярів.

Віктору знову вдалося влаштуватися на попереднє місце роботи. У той же час стало відомо про проникнення до підпілля провокатора. У середині жовтня почалися перші арешти. Одним з перших до гестапо потрапив А.Палагнюк, тому на одній з нарад підпільників було вирішено організувати йому втечу, у котрій мали брати участь і Віктор з Олександром Кобером. За спогадами матері, 16 жовтня його затримали і вдома провели обшук, але нічого не виявили. 19 листопада Віктор захворів і спізнився на роботу, його побили. Кілька днів він переховувася у товаришів, збираючи матеріал для відходу у тил, потім повернувся додому, а вже 24 листопада його було заарештовано. До гестапо потрапив також і Олександр Кобер, і ще кілька підпільників.

Десять днів тривали допити і катування, а опівдні 5 грудня 1942 року в’язнів привезли для страти на Базарну площу (на розі вулиць Радянської та Херсонської (нині проспект Леніна), де заздалегідь було встановлено шибеницю. Приречені на страту шукали очима рідних і знайомих у натовпі. Віктор покликав знайомого хлопця Анатолія Дмитренка і попросив привести матір, але лише після страти, «щоб не хвилювалася»… Його повісили третім. Перед смертю він обійнявся з Шурою Кобером та вигукнув, звертаючись до поліцаїв: «Зрадники, ви відповісте за наші життя! Червона Армія вже недалеко!». Коли на нього накинули петлю і він вигукнув: «Прощавайте!», з натовпу вирвался його сестра Євгенія, кинулася до Віктора та почала кричати і зривати його тіло з петлі. Спочатку її хотіли застрелити, а потім кинули до машини і відвезли до гестапо (навіть після завершення війни вона не змогла оговтатись після завданої психічної травми і довго хворіла…). Місця страти дісталися мати і сестра Надія з двома дітьми, Уляна Іванівна кинулася обнімати ноги повішеного сина, а сестра так плакала і кричала, що лише допомога людей з натовпу спасли їх від арешту.

Наступного ранку біля шибениці знайшли квіти та листівку: «Слава героям! Завжди пам’ятаємо про вас!». Опівдні трупи страчених відвезли на міське кладовище, де поховали у братерській могилі.

Після звільнення міста 28 березня 1944 року почалося його відновлення. Ті, кому пощастило вижити, вшановували загиблих: встановлювали пам’ятники, імена героїв увічнювали у назвах установ, вулиць, шкіл, суден.

5 листопада 1959 року у Піонерському парку Миколаєва було урочисто відкрито пам’ятник юним розвідникам Віктору Хоменку та Олександру Коберу, де вони відтворені у бронзі у той час, коли пробиралися через лінію фронту. Імена юних героїв присвоєно миколаївським школам № 5 та № 12, міській дитячій бібліотеці, суховантажні судна «Вітя Хоменко» і «Шура Кобер», збудовані 1969 року у Німеччині.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 травня 1965 року Віктор Кирилович Хоменко та Олександр Павлович Кобер, зв’язкові підпільної організації «Миколаївський центр», нагороджені (посмертно) орденом Вітчизняної війни І ступеня «… за мужність та відвагу, проявлені у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.»…

 

Використані джерела:

  1. Державний архів Миколаївської області (ДАМО), Ф.П-10, оп. 1, спр. 21, арк. 11-16, 96.
  2. Там саме, спр. 24, арк. 93-98зв.
  3. Петраш О. Пам’ятник піонерам-розвідникам. – Одеса. – 1990.
 

Пошук

Посилання

Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер